WTF?
     
Анатолій Фатєєв: «Тільки коли повертаєшся із зони АТО, бачиш, як мало людей насправді розуміють, що в країні йде реальна війна»

  Поки нас щодня годують обіцянками про тихе та щасливе перемир’я, війна на сході України все триває. Із зони проведення АТО, на жаль, бійців повертається менше, ніж відбуває. Щодня лави батальйонів поповнюються все новими й новими бійцями. Інколи цим захисникам своєї країни немає навіть двадцяти років. Повертаються з війни живими, а головне, неушкодженими не всі. З багатьох сильних чоловіків війна зробила немічних, інвалідів. Вони стають ветеранами, їх називають героями, та насправді вони відчувають себе простими вояками, яким важко повернутися до свого звичного життя, адже світ навколо не змінився, перемінилося їхнє ставлення до цього світу.

  Нещодавно броварчанин, учасник АТО Анатолій Фатєєв, який два місяці воював на сході України разом із 93-ю бригадою 20-го батальйону, отримав Державну Нагороду «Захисник Вітчизни». Доброволець на війні втратив обидві ноги, але не втратив запалу до життя. Про його службу та плани на майбутнє пан Анатолій розповів нашим журналістам. Також, він поділився власним поглядом на можливий варіант вирішення конфлікту на сході нашої держави.

- Пане Анатолію, розкажіть, будь ласка, коротко про себе.

  - Пересічний громадянин (сміється). Народився у Казахстані, а дитинство провів у Молдові. В Україну приїхав лише у тридцятирічному віці, жив у Дніпродзержинську (Дніпропетровська область). Перебрався до Броварів 8 років тому, тут жити й трудитися. Працював виконробом у “Аеробуді”, бо за фахом я будівельник. Що ще про себе сказати? Маю прекрасну дружину та двох дітей.

  - Як відомо, чоловіків без армійського досвіду мають мобілізовувати останніми. Отже, Ви служили раніше?

  - Взагалі-то ні. Я закінчив кафедру військової підготовки Кишинівського політехнічного інституту зі званням лейтенанта та кваліфікацією інженера-сапера. Потім усе літо провів на військових зборах. Ось і вся моя служба.

  - Повістки Вам приходили?

  - Ні-ні. Повісток не було, хоча я чекав… Довго чекав.

  - Отже, на війну пішли добровольцем?

  - Очевидно, що добровольцем, бо до військкомату сам пішов. У березні минулого року, коли Крим зайняли, я відразу побіг у наш Броварський військкомат. Написав відповідну заяву, мене записали й сказали: «Чекайте – ми вас викличемо». Так минув рік: я все чекав, а війна продовжувалась.

  - Але Вас все-таки викликали, бо ж до зони АТО Ви потрапили?

  - Зареєстрований я був у Дніпродзержинську. Там у мене залишалася відомча квартира, і, щоб її не втратити, я не змінював місця реєстрації. Тому перебував на обліку у військкоматі також там. У березні цього року я взяв відпустку на роботі та поїхав у Дніпродзержинськ, щоб провідати родичів і разом з тим знятись з обліку у військкоматі. Там мені сказали: «Як офіцера запасу вас зняли з обліку, тільки-но вам виповнилося 50 років». Я попросив відповідний документ, щоб стати на облік у Броварському військкоматі. Вони сказали: «Якщо ви хочете стати на облік, то, мабуть, у вас є бажання воювати. Давайте ми вас поставимо на облік тут, лише напишіть заяву, що готові йти добровольцем. Нам так потрібні сапери!». Якщо потрібні – то треба йти (сміється). Заяву я написав, бо, загалом, був не проти воювати, от тільки хотілося йти з Броварів. Мені відразу виписали повістку на той-таки день. Кажу: «Дайте хоча б 2 дні, з дружиною попрощатися. Не зрозуміє, бо я ж у відпустку поїхав» (сміється). Повістку мені переписали, дали ще 2 дні. Вдома, щоб дружина не хвилювалась, сказав їй, ніби мене призвали на перепідготовку.

  - Перепідготовка справді мала бути, чи це просто відмовка для дружини?

  - Ні. Яка перепідготовка у офіцера запасу? Півтора місяця перепідготовки я пройшов ще у 1988 році за місцем проживання в Молдові.

  - Дружина, звичайно ж, не хотіла відпускати Вас навіть на перепідготовку?

  - Безперечно, дружина не відпускала. Але я показав їй повістку, сказав: «Жінко, якщо не з'явлюсь, мене посадять». Коротко кажучи, я обдурив її, взяв гріх на душу.

  - Вона, взагалі, знала про те, що Ви ходили до військкомату, хотіли піти на війну добровольцем?

  - Я їй казав, що піду у військкомат, запишусь добровольцем. Вона, звісно, плакала, просила, не йти. Але це ж не її чоловічий обов’язок, країну захищати. Час йшов, і дружина якось забула про те.

  - В якій частині служили?

  - Я служив у 20-му батальйоні 93-ї бригади. Це окрема механізована бригада, яка дислокується у Дніпропетровській області. Побратими розповідають, що ходять чутки, нібито хочуть нашому 20-му батальйону надати звання гвардійського. Батальйон майже рік був на передовій, лише три дні ми дихали мирним повітрям.

  - Скільки часу Ви воювали у зоні проведення АТО?

  - Зовсім мало. Майже два місяці. Два з копійками. У самому кінці березня мене призвали, шостого квітня відправили в частину, а десятого вже в Авдіївку.

  - Одразу в Авдіївку? Це ж найгарячіша точка на мапі АТО!

  - Так, одразу. На початку червня наш батальйон відправили на ротацію у другий ешелон оборони. Це приблизно в тридцяти кілометрах від лінії фронту. Наша «відпустка» закінчилася за три дні, бо на четвертий нам наказали відбути в Мар'їнку для посилення оборони. Ми навіть жартували: «З вогню та в полум'я!» (сміється). Уже у Мар'їнці тринадцятого червня я підірвався на міні. На передовій краще ніж в тилу, там цікавіше.

  - Пане Анатолію, першу допомогу після поранення Вам надали ще у військовому шпиталі?

  - Праву ногу мені відірвало відразу, а ліва була на вигляд ще «живою». Одразу вкололи транквілізатори, щоб я не втратив  свідомості. Першу допомогу мені надали в Селідовому, там розташований військовий шпиталь. Лікарі мене залатали, кров зупинили. Принаймні, мені так розповідали, бо я ж не пам'ятаю анічогісінько. Пам'ятаю лише, як вибухнуло, як виповзав, як мене на ношах у машину завантажили. Я, виявляється, ще й на запитання відповідав (сміється). Потім мене перевезли в лікарню ім. Мечникова. Праву ногу одразу ампутували, а ліву двічі намагались пришити, але вона жодного разу не прижилася. Навіть гангрена почалася. Лікар казав: «У тебе є два варіанти: або ми тобі цю ногу відрізаємо, або ти помреш. Обирай». Самі розумієте, вибір невеликий (сміється).

  - Як дружина дізналася про Ваше поранення?

  - Їй з частини зателефонували,  щоб вона не сильно побивалася, сказали: «поранений, але живий».

  - Мабуть, вона одразу ж до Вас приїхала?

  - Першою теща приїхала. Дружина навідалася другою, за кілька днів.

  - Скільки тривало Ваше лікування?

  - Довго. Місяць і сім днів я лише лежав. Потім лікар дозволив сідати, потроху звикати й до цього. Перед тим, як мене мали вже виписувати з лікарні, волонтери подарували візок. Один день я встиг на ньому покататися. З лікарні ім. Мечникова мене перевели до Київського військового госпіталю, але виникла проблема, тому туди я не потрапив.

  - Яка проблема?

  - Я просив, щоб мене перевели до Київського військового госпіталю, бо живу поруч з Києвом, а мене перевели у Дніпропетровський. Хоча там я пролежав лише три дні. Потім мене все-таки відправили до Київського госпіталю.

  - Мабуть, зрозуміли свою помилку.

  - Напевно.

  - Підтримуєте зв'язок із бойовими побратимами?

  - Так, в основному спілкуємося телефоном. Хоча вчора приїжджав військовий товариш. Він також був поранений.

  - Пане Анатолію, чим займалися після лікування, коли повернулися до Броварів?

  - Лежав на дивані та вивчав соціальні мережі (сміється). Долучився до різних спілок і організацій. «Авангард АТО Броварії», наприклад. Намагаюсь брати участь в усіх заходах. Збираюсь відвідати шостого грудня благодійну акцію від товариства «Особенные для Особенных».

  - Волонтери допомагають усім бійцям, що повернулися чи досі перебувають у зоні проведення АТО. Чим вони допомогли Вам?

  - Волонтери молодці. По-перше, вони купили ліки, які були мені були потрібні в перешу чергу. Усі громадські заходи організовують також волонтери. Якби не вони, багато поранених просто спилися б. Психіка в них трохи підірвана. Люди з війни зовсім іншими повертаються. Приємно, коли тебе підтримують.

  - Влада на державному чи місцевому рівні Вас якось підтримує? Передбачені програми підтримки бійців?

  - Держава підтримує. Фінансово підтримує, обіцяли надати візок, милиці. І на місцевому рівні влада досить добре ставиться.

  - Лише обіцяли?

  - Обіцяли й нададуть, я впевнений. Просто треба писати заяви, чекати. В мене дружина на цих справах знається.

  - На першій сесії Броварської міськради нового скликання Вам урочисто вручили Державну Нагороду "Захисник Вітчизни”​. Це медаль?

  - Так, медаль. Це мене наш громадський активіст Ігор Муратов так підставив (сміється).

  - Ви отримали медаль! Яка ж тут підстава?

  - Одного дня мені зателефонував наш канцелярист Саша і сказав, що мені прийшла медаль і невдовзі її привезуть. Я розповів про це Ігорю. Невдовзі він ні з того ні з сього запропонував відвідати першу сесію міськради нового скликання. Мовляв, засідання відкрите, тому там будуть наші хлопці. Я погодився. Медаль Ігор сказав узяти із собою. В кінці засідання оголосили, що такий-то боєць отримав медаль. Мене викликали на трибуну й урочисто вручили нагороду. Ніде правди діти, приємно, коли тебе урочисто вітають (сміється). Бійцям потрібно відчувати, що вони недаремно щодня потрапляють під обстріли. Тільки тоді, коли повертаєшся із зони проведення АТО, де не в кожній хаті є опалення та світло, бачиш, як мало людей насправді розуміють, що в країні йде реальна війна.

  - Які Ваші прогнози щодо розв’язання конфлікту на Донбасі?

  - Гадаю, конфлікт на Сході буде заморожений… І на достатньо довгий час. Я не побачив у військового керівництва бажання піти в наступ і зайняти нові позиції. Наші передові частини заходили в Луганськ, Донецьк. Але їх не підтримали і відкликали назад. Я називав це словом «зрада». Думаю, влада злякалася тих «котлів», армійців, бойовиків. Укріплень вздовж лінії фронту ми вибудували багато, у наступ ніхто не збирається. Наказу не буде.

  - Як Ви ставитеся до результатів нещодавніх виборів місцевих депутатів у Броварах?

  - Нічого особливого я не помітив. Те, що обрали старого мера, мене не дивує. Люди вже віддали свої голоси за нього, тому немає чого нарікати на самих себе. Хто заважав прийти на вибори і проголосувати за когось іншого? Демократи, я й себе до них долучаю, просиділи вдома, а тепер скиглять. Люди літнього віку пішли й проголосували за свого кандидата. Ніхто не винен. Не пішли на вибори – отримуйте відповідний результат. Я вважаю, що тепер депутати мають контролювати діяльність мера, а не сидіти й мовчати. Це звичайна практика у багатьох країнах світу. Переглядав склад нової міськради - більшість новообраних депутатів – демократи.

  - Ви не думали над тим, щоб на наступних виборах балотуватись до міськради?

  - Є в мене така думка. Якщо не підемо ми, то підуть колишні комуністи та регіонали. Побачимо, наскільки я буду до цього готовий, адже посада депутата – це неймовірна відповідальність. Я вважаю, що займати крісла у міськраді мають бути лише насправді чесні люди.