WTF?
     
Требухів: легенди та невигадані історії. Частина І

Згадки й перекази про першопоселенців

 Залишилась згадка про першого жителя села - Сергія Глухенького. Про те, що ця людина існувала насправді свідчать прізвища козаків, які жили на теренах Броварщини: Семен Глущенко, Мойсей Глух, родини Глушаків, Осип Глух. Інше переповідання засновником села називає переселенців-утікачів, серед яких був і ключник на прізвище Треба, яке має язичницьке походження, та тлумачиться як "бажана дитина".

 У письмових джерелах вперше назва Требухів зустрічається у 1615 році, але зрозуміло, що селище існувало за довго до цього. У книгах київського воєводи село Трибухов згадується у 1629 році, зокрема йдеться, що він його осадив, а саме землі на річці Стариці, які сам воєвода називав слободою "і на двох урочищах Горочани і Іваничі". Дивно, що новоутворена слобода не наслідує назву старих поселень, це суттєвий відхід від традицій, тому дослідники припускають, що існувало третє урочище з назвою Требухов (відоме й четверте поселення на цій території - Вольниця).

 "Історія міст і сіл УРСР" переконує, що на цьому місці було поселення під назвою Іваничі, яке розорили татари, і в 1633 з руїн повстало село Требухівка. Після того, як ординці Менглі-Гірея розорили Київ у 1482 році, 20 тисяч литовців прибули на відбудову замку, також було багато втікачів із-за Дніпра, з білоруських земель. Володимир Гузій у науково-популярному дослідженні "Про золоту очеретину" говорить, що й зараз у селі зберіглися слова притаманні польському діалекту: "кунь", "вул", "пул".

 Мала требухівська річка Стариця (яка й зараз має таку ж назву в нижній течії) брала початок в поселенні Трепетник і впадала в Рудку-Красилівку, по якій, за переказами, човни плавали до Трубежа. До ХVII сторіччя цими територіями володіли князі та київські монастирі. У 1634 році руський боярин Данилович (з роду князя Данила Галицького) засновує тут поселення на місці спаленого села.

 У 1634 році вищезгаданий боярин, серед іншого, володар Борисполя та Олеського замку на Волині, заснував тут поселення. Окрім самої Требухівки, яка відродилась після навали ординців, зовсім поруч було спалене село Вольниця ("стояли дві хати і два городи"). До того ж, сусіднє село Дударків, яке згадується в письмових джерелах ще в 1615 році, вело спір з Требуховим за кордон у 1643-45рр., отже достеменно датувати виникнення та з'ясувати витоки села складно. 

Герб села
  Усна народна творчість, яка зберігає багато таємниць аборигенів цієї місцевості, часто не проливає світло на події минулого, а навпаки - "плутається у свідченнях". За одним переказом тут був хутір Требин (до речі ця назва зустрічається в Чехії, Італії, походить вона з назви місця або обряду язичницького культу). Другий переказ переповідає: "там водилися олені. Один мисливець попав у требуха. Звідси й назва місця Требухи". Є згадка про бійню кочевників і церкву з півмісяцем замість хреста, яку звів невідомий татарин. Є переказ про звитягу тутешнього борця, яку він одержав у бою із заїжджим.

 Дослідники вбачають у цьому сліди язичницького скіфського культу. "Культ оленя, "бійня" - капище, мисливці - жерці, які за требухою жертовного оленя віщують майбутнє, язичницька церква з півмісяцем, яка провалилася під землю, і стало озеро Горочани...

Точний опис урочища Горочани подається в давньому переказі": посеред поля було розташоване озеро з острівком. Там оселився чоловік на ім'я Требушок. Але інший переказ згадує, що там був церковний град Чан. Цей "доказ" свідчить на користь гіпотези, яка стверджує, що Требухів був монастирським поселенням часів Київської Русі, як Димерка, Бровари, Красилівка тощо. Саме слово "Горочани" може походити від граду, або городниці (дерев'яної вежі).

 Автор науково-популярного дослідження "Про золоту очеретину" посилається на запис Євдокії Дідусь, яка свідчить, що "був землетрус і наплив піску й мулу, який знищив город Чан. Після землетрусу жив у Києві король, і держав у тюрмі 6 чоловік. А ключником був Треба, який і випустив їх. Забрались вони в глухе місце, що лісом поросло, і там оселились. Коли король помер, то забрали вони з Києва і свої сім'ї. До них стали прибувать люди і поставили маленьку церкву. Прізвища першопоселенців були: Хромець, Шуляк, Кривенко, Корнійко, Мельниченко, Дідусь і Треба."

 Болотяна, лісова місцевість броварщини була своєрідною козацькою вольницею, де знаходили прихисток кріпаки й осуджені. Є схожий переказ про болото Глухове. "За селом на Гаях є болото Глухове. Там колись було багато риби й птиці. Ніхто туди ніколи не добирався, тварини жили там глухо."

XVII-XIX століття

 "Декрет Люблінського трибуналу приписував знести осаджені села Требухів і Тудорків (Дударків), які Бєльська воєводина Собєзька осадила в 1632-1636 рр. Теофіла Собєзька повинна була повернути захоплені урочища Іваничі та Вольницю "до добр шпитальних... належачих".

 Назва сільського кутка Дьогтярина свідчить про промисел в урочищі, де росли березові ліси. Монастирські промисли були досить значними, тож Требухів стає одним з найбільших сіл. До монастирських людей підселяються й козаки. Село стає монастирсько-козацьким. Требухів активно заселяли нащадки бориспільської міської старшини - Безлюда, Максименко, Буняк, Шкурка".

 Місцеві платили податки "за землю, за пасовиська, за вінчання в церкві, за переїзд через монастирські річки, за помол у млині. А ще платили подушну подать і подать державі на утримання війська. Та загалом монастирські повинності не були дуже обтяжливі - село росло й розвивалося".

 За переписом 1726 року в селі 21 двір заможних "посполитих" і 35 - убогих, 6 - удовських. А також, було 4 двори заможних козаків, 12 - бідних, і два двори козацьких удів. Отже, взагалі - 71 двір у селі. Є згадка про те, що у 1730 році бориспільський сотник Афендик "призначив сатисфакцію за незаконне тюремне ув'язнення війтів сіл Требухова й Дударкова".

 Відомо, що у 1732 році розглядається справа про захоплення козаками (Яків, Микита, Левко) монастирських земель. Війтом на той час був Григорій Калиниченко, отаманом - Каленик Компанієць. Уже у 1737 році в Требухові було 77 монастирських дворів і 20 козацьких - 799 душ. Село стрімко зростає, уже в 1784 році тут "налічувалося 185 хат, було 44 козацькі двори. Напевно монастирські люди жили в селі окремо, своїми кутками. Були в Требухові й чумаки, вони мали найкращих волів. 1858 року тут - 371 двір, а 1897 - 672 двори й 3417 душ населення. За кількістю населення Требухів поступився лише Броварам, Гоголеву й Димерці".

 Серед традиційних свят требухівці шанують Праву Середу - Рахманівський Великдень, шкарлупу від крашанок пускали річкою, ті мали плисти 25 діб і діставатись до рахманів (пращурів подібних на атлантів). Під Новий рік селяни водили козу

 Кілька разів у селі будували церкви. Першою, звісно, була - легендарна давньоруська, згодом церкву збудував Треба. Документи бориспільського магістрату датовані 1662 роком згадують священика Симеона, тобто це була козацька церква. У 1714 році зведено церкву Святої Трійці.

 "1741 р. священик просить 25 колод із Пухівської пущі. Старанням ктитора Євстафія Вергуна 1761 р. на церкві було замінено покрівлю. Перебудовано церкву в 1851-му та 1869 роках - добудовано дзвіницю. За переказом, на ній було встановлено золотий хрест зі старої горочанської церкви, яка затонула в озері. Головою опікунської церковної ради 1874 р. був козак Герасим Прудкий, членами ради - козаки Ігнат Мельниченко, Григорій і Тимофій Харченки, селянин С. Ковбасинський. Требухівську церкву збудував архітектор Горденін М. М. Він же в 1912 р. добудував церкви в с. Зазим'я."

- Церква нинішня, - говорить краєзнавець Раїса Миколаївна Овдієнко - Святопокровська, Московського Патріархату, відома, в області й далі. Точна дата будівництва невідома, знаю, що вона почала будуватися до 1900-го року. Звели її у 1908 році. Люди самі підвозили дерево, тобто сама громада. Требухівцям допомагали красилівці й княжичани, тому що в них своїх церков тоді не було. Люди варили їсти робітникам.

 У 1745 році в Требухові народився придворний співак імператриці Єлизавети, Степан Григорович Філіповський. Відомо, що він вчився на ритора в Києво-Могилянській академії.

 - Ми зараз готуємо велику книгу про Требухів,- говорить Раїса Овдієнко - але грошей немає, хоча матеріалу в нас на 600 сторінок. Ми не брали архіви давні, а хотілося б росказати ближче до радянських часів. Наші дітки допомагали збирати матеріал, ходили по селу, опитування проводили. Ми ці дані узагальнили, впорядкували. Найкраще, це жива правда. Наприклад, ми дуже пишаємось нашим земляком Миколою Ґалаґаном.

 1877 року відкрито Требухівське сільське початкове народне училище. М. Ґалаґан писав про своє навчання так: "учитель, Степан Васильович ставив на гречку, давав палі, скуб за чуба. Про нього казали: "Добрий учитель, добре навчає дітей і не балує". Учив по-руськи, але всі пояснення були малоросійською, бо інакше ми нічого не зрозуміли б".

Видатний політичний діяч з Требухова

 У сім'ї священика Михайла Ґалаґана 1882 року народився син, який згодом став відомим науковцем і політиком. Микола Михайлович закінчив фізико-математичний факультет київського університету. "Ще студентом був засуджений за проведення агітації. Прапорщик (1910 р.) і голова полкового комітету. Ад'ютант Міхновської і член Української генеральної військової комісії. Голова делегації УНР у поїздці на Кубань. Посол УНР у Румунії та Угорщині. 1922 року переїздить до Праги й очолює українську громаду. Видав наукову працю: "Атомно-молекулярна теорія", нарис наукових поглядів на тонку матерію (1925 р.), нарис "Важкий водень і важка вода" (1935 р.). Видав у Празі книгу спогадів у 4 частинах, а пізніше - книгу "Десять років життя і чинності (1927- 1937 рр.)". 

 Мемуари присвятив синові Миколі. Перекладав твори Ф. Адлера і К. Каутського. 1938 року задля участі в боротьбі українського народу за створення самостійної української держави переїздить до Хуста, щоб "прожити останні роки життя на рідній українській землі і померти на Батьківщині". У Хусті працював викладачем гімназії, зустрічався з Волошиним і був заарештований мадярами. За приналежність до ОУН 1944 року заарештований гестапо, а 12 травня 1945 р. за аналогічною підозрою - "Смершем". Громадянина царської Росії, Української народної республіки, Чехії було звинувачено за карним кодексом РСФСР, на території якого, він ніколи не був (кримінальна справа 68 840 фп). Відсидівши 10 років і 10 місяців у сибірських таборах, як громадянин Чехословаччини, повернувся до своєї сім'ї. Реабілітовано його 1992 р. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі".

 У наступній частині мова піде про знищення української церкви, голодомор, сталінський терор, воєнні роки та випуск, що не повернувся, а також, про відомого письменника.

 Статтю підготовано за матеріалами науково-популярного дослідження "Про золоту очеретину", вільної енциклопедії ВікіпедіЯ, Блогу "Українська правда", сайту "До нас".