WTF?
     
Требухів. ІІ частина: довоєнні роки та після війни

Знищення української церкви, провальний досвід колгоспу та масовий розстріл

 Продовження І-ї частини. У 1898 році змінюється назва церкви на Покровську. Це обумовлено реформою - знищуються українські козацькі церкви, у права вступають московські обряди. "Сучасну красиву дерев'яну церкву побудовано в 1905-1911 рр. За архітектурою це - традиційна козацька церква. Хрест із малої Троїцької церкви перенесли тоді на малу Покровську... Мідний складень і зображення святого Димитрія, було передано 1880 р. до зібрання чернігівських церковних старожитностей. У 30-х рр. знаменитий хрест зняли з церкви комсомольці".

Ковбасинський Семен Архипович 1904 р.н., загинув у 1943 році під Харковом (станція Лозова)
 "Напередодні революції село жило небагато, але селянські господарства мали рівномірні достатки. На один двір припадало по дві десятини землі. Найбільшим землевласником був місцевий священик Ґалаґан. Він мав 70 десятин, але то були землі не особисті, а церковні. Землі не вистачало, і требухівці йшли на Таврію, до німців-колоністів на заробітки. 15 листопада 1905 р. сільський писар Харитон Швидак зібрав сільський сход. Вирішили: не платити податків, землю розділити порівну, уряд і царя не визнавати".  

 Тим часом, освіта в селі не стоїть на місці. 1901 року в Требухові навчається 78 хлопців і 6 дівчаток. Вчителями на ту мить були Корсакевич, Нестеровська, Буяло. Навіть більше, при школі був хор з 17 учнів.

 Весною 1920 року селяни виступили вже проти радянської влади. Близько 300 селян озброєні вилами й обрізами стали на оборону села. Бунт розігнали за допомогою гармат, кінноти. Село палало, є згадка, що загинув кожен десятий требухівець.

 Уже в 1927 році в Требухові було 993 господарства і 4701 житель. Через два роки тут навчається 309 учнів. Опікунську раду очолював дворянин О. Г. Вишневський. У 1930 році створюється перший колгосп "Геть межі" до якого ввійшло 9 господарств. "Та зібрати врожай колгосп не зміг. Не обмолотилися навіть у листопаді - і врожай згнив у скиртах. Газета "Пролетарська правда" писала, що голова сільради, він же й секретар парторганізації, Кривенко захищає куркулів. Захищає тим, що хлібозаготівлю в 5690 пудів голова розподілив не на 70 куркульських господарств, а на 217". Тим часом, триває освітянська робота в селі, 1931 року тут був перший випуск семирічки (а вже 1936-го - десятирічки, 1940-го року в Требухові навчалось 720 учнів, у 1963 - 1000.).

 "У 1932 р. з 304 колгоспних коней до роботи були здатні 104... У селі епідемія тифу: 63 хворих. Бруд, антисанітарія - немає гасу, немає мила, немає палива. Сіяти нічим". Колгоспне життя до непізнаваності змінило Требухів.

- Під час голодомору загинуло 600 людей. Це майже четверта частина населення на той час, у 1932-33 рр. у Требухові жило десь 2,500 тисячі людей. Кажуть, що був канібалізм, але немає задокументованих фактів, принаймні  у нас ніде не проходить, що тут їли людей. Але не оминув село й сталінський терор. Років десять тому (при Ющенкові) відкрились архіви КДБ. Знайшлись свідчення про те, що 23 требухівця, яких було забрано з села (по той день ніхто не знав де вони, думали вислані у концтабори), їх було розстріляно. Можливо їх розстріляли в Жовтневому палаці, або в Лук'янівській тюрмі, закопано їх у Биківні. Страшніше від того, що їх здали  наші ж требухівці, які на той час були головами сільрад, колгоспів. Ясно, що ми не можемо їх зараз засуджувати, - зітхає Раїса Миколаївна. - Вони в нас у музеї, як славні, кращі люди, які заслуговують місця в історії села, але про те, що вони тоді виконали завдання "трійок" факт. Требухівців ставили перед фактом, що до конкретного числа, повинна бути конкретна кількість страчених людей.

 Наприклад, Овдієнко Антон Максимович за обмовою, виявився контрреволюціонером, що виступав проти радянської влади. А він був хорошим будівельником, споруджував нашу церкву (дерев'яну без цвяхів), але виявилось, що ві "по-зрадницьки" будував амбар для зерна з гнилих дощок (але ж які йому дали, з таких він і будував), що він церковник, ніколи не працював в колгоспі, хоча, коли його забирали (була вже осінь) він щойно прийшов з роботи, його вивели в одній сорочці, посадили на підводу, навіть, не дали вдягнутися. Нам не дали це фотографувати, ми все переписували вручну. Розстріли відбувалися переважно одну годину з одинадцятої до дванадцятої ночі, у спеціальних камерах, звідки трупи везли до Биківні. Ми щороку їздимо в Биківню, першу табличку там зробили. Якщо говорити про сьогоднішній стан, то  я вражена, у 2015 році (коли приїздив туди Яценюк), поляки такий порядок, красу навели в меморіалі (там же було багато поляків розстріляно й поховано). А наші, почали робити меморіальну стіну, прізвища дійшли лише до літери "б", тим більше що біля призвищ з ініціалами, навіть, немає років, дуже важко знайти своїх.

 З наближенням 1937 році людей знищують родинами. Розстріляно 22 селянина: Василь Борисенко; Павло Грінченко; Терентій Жеребець; Василь Заєць; Григорій, Антон, Павло, Матвій Кузьменки; Іван Куць; Оникій Кучерявий; Григорій, Єрмолай, Кирило, Павло, Микола Мельниченки; Антон Овдієнко; Марк і Михайло Оксюти; Іван Оснач; Петро Цахло; Іван і Михайло Прудкі.

Воєнні роки: партизани, Перший Український фронт, випускники, які не повернулись

- У перші дні війни, коли бомбили броварський аеропорт, там відразу загинули сорок кращих наших пілотів. Тоді у Требухові повилітали вікна в хатах. Фашисти ввійшли в село 21-го вересня 1941 року, - говорить місцевий житель, краєзнавець, учитель історії, колишній депутат районної та селищної рад, Овдієнко Раїса Миколаївна. - У червні, коли почалася війна 900 требухівців були мобілізовані на фронт.

 Відомо, що у 1941 році харківський партизанський загін прикривав дорогу на Бориспіль, він тримав оборону на Рудці, проте 90 чоловік проти 4-х німецьких дивізій, звісно, не встояли. Половина партизан загинула, людей поховано в братській могилі в центрі Требухова. "У роки німецької окупації з села на роботи до Німеччини було вивезено 330 молодих людей, 23 з них не повернулися. З 916 требухівців призову 1941 року з війни не повернулося понад 400. Загинули майже всі хлопці з випуску Требухівської школи 1939-1941 рр.

 Восени 1943 року Требухів опинився в центрі подій битви за Дніпро. У селі перебував штаб Воронезького фронту". Саме в той час його було перейменовано в - Перший Український. Звідси командували Жуков, Ватутін, Хрущов. Штаб користувався польовим аеродромом Гоголева. Тут перебували штаби 3-ї та 38-ї танкових армій генералів Москаленка й Рибалка". Отже, село певний час було мозковим центром, на прямому зв'язку з Москвою, який розробляв план визволення Києва.

Відомий письменник

 1935 року в селі, у родині коваля народився поет-шістдесятник, Сом М. Д. Окрім нього батьки виховували 8-х дочок і ще 2-х синів. Родина була не заможною. Тяжкі 1940-50 рр. пережили тільки 6 дітей. У 1942 році, коли Требухів був окупований німцями Микола Данилович пішов до сільської школи. Відомо, що 1946 року Павло Тичина, який був на той час міністром освіти, подарував Миколі першу шкільну форму. 

 Того ж року від поранень отриманих на фронті помирає батько родини. За рік - мати. Дітьми опікується найстарша сестра, Софія. Попри труднощі (жінка мала вже власну дитину), пропозиції селян всиновити дітей, вона рішуче відкидала. Діти підростали й допомагали сестрі поратись по господарству. Майбутній поет пас корів, працював "на ланці" у колгоспі, наглядав за найменшою сестричкою.

 Навчався Микола Данилович залюбки, брав участь у створенні стінної газети. Відомо, що Сом М. Д. часто пішки або велосипедом дістається Броварів, аби взяти книжку в бібліотеці. Перші його вірші виходили у шкільній газеті. Поет закінчив відділення (пізніше факультет) журналістики Київського університету. М. Сом учителював у Требухові та Києві. 

 З 1958 року він став членом Спілки письменників України. За плідну діяльність по відродженню духовності в країні й утвердженню Помісної Української Православної Церкви письменник нагороджений Орденом Святого Архістратига Михаїла. 

 Понад сто пісень складено на вірші М. Сома. 1980 року з'являється видання «Присвяти і послання», яке стало найкращою поетичною книжкою 1983 року, за неї автора нагороджено літературною премією імені В. Сосюри. У 1985 році виходить поетична збірка "Хроніка воєнного дитинства", це дитячі спогади автора.

"Чуні мої, чуні…                            Холодно і страшно...                  Отакі-то чуні,
Звідки ви привезені,..                  Йду селом, як пусткою,..             Ношені-поношені,

Дротом підперезані                   Сестриною хусткою                    Снігом запорошені
На моїх ногах?                           Голову запнув.                             Та слізьми орошені...

Дріт уївся в ноги,                      А сліди за мною,                           Холодно - я шльопаю,
Бо немає валянців...                   Ніби хтось машиною,..                 Голодно - я шльопаю,

Хай вони проваляться!             За селом долиною,                         ...Йшла війна Європою,
Де я їх візьму?                          По снігу стрибав.                            Чуні теж ішли".

 Отримати літературну премію Т. Шевченка письменнику завадила безпартійність. Помер письменник 2013 року у 78-річному віці в Києві. За роки творчості Микола Данилович Сом отримав премії ім. Остапа Вишні, фонду Тараса Шевченка, ім. Дмитра Нитченка, ім. Олекси Гірника. Пісні поета, свого часу, виконували Раїса Кириченко, Іван Козловський, Олександр Таранець, Ніна Матвієнко, хор ім. Верьовки.

 - Завдяки Миколі Даниловичу наша школа набула величезної популярності. Ми почали співпрацювати з кращими представниками столичної інтелігенції. До нас приїздили: Анатолій Паламаренко, Неоніла Крюкова, Борис Олійник, Петро Білоус, Анатолій Погрібний, Олександр Івахненко. Багато чого наші дітки чули першими від авторів творів.

Проект пам'ятника поету, барельэф Миколи Сома

- Після смерті Миколи Сома зв'язок перервався?

- Ні. Зараз ми займаємось створенням пам'ятника поету. Меморіальну дошку ми вже відкрили, а ось пам'ятником займаємось, буде барельєф. Нам активно допомагає народний депутат Микола Томенко. Він був другом Миколи Даниловича, він дуже часто з ним приїжджав. Ми перші побачили альбом створений за участі нардепа, малюнки Т. Шевченка, яких ще ніхто не бачив, "Історію кохання" авторства М. Томенка.

Сади, що виросли після війни 

 - Після війни село почало активно розбудовуватися, руйнацій не було, німці нічого не палили, - говорить Раїса Овдієнко. Єдине, що вивезли в Німеччину жінок на роботи, хтось повернувся, хтось - ні. Зараз ці люди живуть в Австралії, Латинській Америці, США, Канаді. Часто до нас приїжджають їхні потомки, інколи навідують школу, музей, адже тут багато відомостей про требухівців.

  Отже, до війни було 4 колгоспи, потім за рахунок укрупнення стало - 3. Згодом об'єдналися в один Радгосп імені 60-тиріччя СРСР, згодом він був перейменований у - Требухівський. Після об'єднання усіх господарств в одне, його очолив Іван Михайлович Ковбасинський, місцевий житель. При ньому було асфальтовано дороги, Требухів було одне з перших газифікованих сіл, були зведені будиночки для працівників радгоспу, налагодили плівкове господарство, близько 8-ми га. Вирощували овочі взимку. Село, як говорив Микола Данилович Сом, практично, годувало півстолиці.

Сучасні угіддя требухівців
 
Клумба біля школи

 Після Ковбасинського радгосп очолив дуже хороший керівник, Вова Володимир Микитович, після нього посаду обійняв Богданов, згодом - Рибка І. І., який працював майже 16 років. При ньому було викопано ставок у центрі села, облаштовано фонтани, зведено будинок культури. Школа наша двоповерхова була побудована ще при Ковбасинському, але всі діти сюди не вміщались, навчалися в дві зміни. Були розкидані будиночки всім селом. у 1978 році була побудована триповерхова школа, де ми перейшли на однозмінне навчання, хоча учнів було більше тисячі. Працювало 82 вчителі. 

 За часи керівництва Івана Івановича, це 70-ті- частково 80-ті роки, (тоді по всій Україні було в розквіті сільське господарство), у селі був комплекс майже на 10 тисяч поголів'я нетелів, де ми готували золотий фонд. Учні одягали бахіли, коли старшокласники їздили допомагали поїти тих теляток. Одягались, як в операційних корпусах, у біленьких халатах. Усе було побілено, чистота, сухо, тепло. У комплекс входив будинок тваринника, де були душові для доярок, можна було перевдягтися. Розширилося плівкове господарство, збудували машино-тракторний комплекс, у гаражах налічувалося понад 100 одиниць техніки. Процвітав будинок культури, співав Народний хор. Я сама в ньому співала, ми об'їздили всю Прибалтику, були в Польщі, у Франції, співали у круїзах по Чорному й Середземному морям. На культуру були й виділялись гроші.

Мельниченко Михайло Петрович - видатний композитор з Требухова. З 1970-го року його твори зберігаються у звуковому фонді при Держтелерадіо України
 Виділялись кошти на соціальні потреби. Багатодітним родинам виділялося житло, тим хто не міг побудуватися. А скільки требухівці побудувались тоді самотужки, і будинки немаленькі. Виручало й те, що люди їздили на базар і продавали свою продукцію, але в основному отримували хороші зарплати.

 Село прославляється своїми садами. "Фрукти вагонами відправляли до Росії. 1963 р. в селі було 400 гектарів садів, великий плодорозсадник, вирощували 100 сортів плодових дерев. Тривалий час цим садовим господарством завідував... професіонал і водночас ентузіаст садівництва В. Н. Рогач. "

- Працював науково-дослідний інститут садівництва, сюди приїжджав директор інституту Максим Михайлович Зубець. Вирощували нові сорти яблук. Тут працював чоловік, якого всі звали "мічурін", він розводив саджанці гектарами. Радгосп був багатющий, орденоносний. Працівники брали участь у виставках не лише в Києві, а й у Москві, за кордоном. Особливо славилися требухівці своїм городництвом: огірки, помідори, буряки, щороку вони приїжджали з грамотами з виставок. - У 1968 році в селі проживає 7200 людей.