На землях Броварщини археологами виявлено низку пам’яток, що належать до часів Київської Русі. Це городища в селах Русанові, Світильні та Заворичах, а також, можливо, в селі Гоголеві. Залишки городища XI — XIII століть досліджено на північній околиці села Вигурівщини. Таке ж городище було зафіксовано в документальних джерелах початку XV ст. і в селі Семиполки, є відомості про місцезнаходження пам’яток києво-руської доби в селах Княжичі, Рожівка, Требухів, Красилівка, Велика Димерка, Пухівка, Літки, Зазим’є і, можливо, Броварах. В ареалі сучасного Гіридесення існує значний фольклорний матеріал, витоки якого — у шарах IX — ХШ сторіч. Усе це дає змогу з упевненістю стверджувати, що наш край в часи тогочасної держави був густонаселеним, і відігравав значну роль в економічному, політичному та культурному житті Київської Русі-України.
«Історичні джерела застають Русь у цілком сформованому вигляді; передісторія народу губиться в темряві доісторичних часів» — писав у книзі «Походження Русі» відомий український історик Михайло Брайчевський (1, с.7). Слов’янська культурна нівеляція охоплювала сусідні, етнічно чужі слов’янам народи, що дало значну кількість місцевих культурних виявів, близьких один до одного. Це і були конкретні слов’янські племінні союзи. Одним із таких племінних союзів, що знаходився в умовах постійної загрози з боку кочівників, були сіверяни. Назва їх, як вважає дехто із дослідників, означає «народ суворого життя» (латинське «северус», українське «суворий» тощо). Сіверські глинобитні землянки та інші пам’ятки їхньої матеріальної культури поширені вздовж усього русла Десни, на річках Сеймі, Сулі, Ворсклі. Сіверян ототожнюють також із кіммерійцями.
Це твердження, як і низка інших, що стосуються сіверян, потребує подальшого уточнення. У книзі відомого українського історика, археолога та літератора Юрія Шилова «Брама безсмертя» (Київ, редакція журналу «Український світ», 1994 рік, стор.293) вказується, що на основі величезної кількості «археологічних та лінгвістичних фактів», зокрема, назв місцевостей та річок, доведено неперервність і спадкоємність населення Сіверської землі — Чернігівщини — протягом кількох останніх тисяч років. У формуванні літописного племені сіверян брали участь індоарійці, скіфи та слов’яни. Сіверська земля вирізнялась із загальної маси слов’янських земель протягом усієї своєї багатовікової історії. Певну незалежність вона зберігала за часів Київської Русі, за козаччини саме тут відродилася в Україні військова демократія у формі козацького коша.
У тому ж виданні відзначено, що Сіверська земля була священною для царських скіфів-саків, які ховали тут своїх царів. Чимало пам’яток скіфського часу знайдено археологами в нашому регіону на Бориспільщині. Це, зокрема, кургани поблизу Борисполя, кургани та курганні групи неподалік сіл Любарці, Рогозів, Сеньківка, Софіївка, Старе. У Бориспільському районі побутує прізвище Мисак, назва річки Сага. Десь тут на лівому березі Дніпра, за часів Київської Русі знаходилося місто Саков — центр задніпровської території Києва. До цього шерега можна віднести і антропонім Сак.
На теренах Броварського району маємо низку пам’яток, котрі не досліджувались, але гіпотетично можуть належати до скіфських часів. Це - кургани значних розмірів під Семиполками, Димеркою, можливо, — і під Кулажинцями, Руднею, Калитою тощо. Цікавою є топоніміка нашого району — урочища Царські Могили (село Рожни), Царів Яр (село Рожівка), Царівське (село Плоске) і, звичайно ж, Гостра Могила в Кулажинцях — такі назви притаманні саме пам’яткам скіфської доби.
Повертаючись до питання про походження сіверян, вважаємо за необхідне знову процитувати Юрія Шилова. Частина давніх індоарійців, котрі називали головну річку власного краю Інд, або Сінд (Дніпро), свого часу переселилася в Індію. Там існувала стародавня держава Сіндгу (тепер це провінція Сінд в Пакистані), яка мала ще назву Саувіра (Сувіра). Просуваючись до Індії, арійці-орії осіли на деякий час на Дону, який теж називався за сивої давнини Сіндом. На думку багатьох авторитетних археологів, ще у племен дніпро-донецької культури, які жили в умовах нового кам’яного віку (кінець V —III тис. до н.е.), існував культ поклоніння річці. Найбільше етнонімів сіверів — сіверян — сувірів залишилося на Лівобережжі Дніпра — Сіверський Донець, Новоград-Сіверський, Сіверська земля, Савур-Могила тощо. Автор припускає, що орійське слово «сувар» означало «золото», «сяйво», а поєднання кольорів золотого (сонячного, сяючого) неба та блакитної річки споконвіку було символом нашої Батьківщини. І, як бачимо, український синьо-жовтий прапор—то не довільна вигадка «націоналістів», а давній енергетичний знак нашого народу, до створення якого доклали руки і сіверяни. Відтворення жовто-блакитних знамен за часів козаччини було не що інше, як повернення генетичної пам’яті у найбільш свідомої частини українців.
Сіверське населення проживало на землях нинішньої Броварщини, хоча дехто з істориків зазначає, що Дніпровське Лівобережжя в часи становлення Русі заселяло в основному плем'я уличів. Вони були тісно пов’язані з полянами, а їхні землі входили до складу Київського князівства, на чолі якого стояв князь Дір. Центром улицько-полянської спільноти був Переяслав.
Видатний український історик Микола Корінний стверджує, що улицько-полянські укріплені поселення — «гради» були новоствореними центрами, в той час, як сіверські міста існували задовго до них. Як етнічна група, сіверяни відомі вже з VI століття. Але ми припускаємо, що плем’я сіверян оформилося в етнічну спільноту ще в добу бронзи.
Найкраще це простежується на прикладі поселень поблизу села Русанів. Під час археологічних досліджень 1992 року встановлено, що люди неперервно жили на одному місці впродовж багатьох тисячоліть — від доби бронзи і до XVIII сторіччя включно. Цікавим є також і те, що життя на поселенні не переривалося, зокрема, і після монголо-татарської навали восени 1240 року.
Далі буде...
Джерело: Броварська минувщина "Праотча сторона у межиріччі Десни та Трубежа"