На землях Броварщини археологами виявлено низку пам’яток, що належать до часів Київської Русі. Це городища в селах Русанові, Світильні та Заворичах, а також, можливо, в селі Гоголеві. За­лишки городища XI — XIII століть до­сліджено на північній околиці села Ви­гурівщини. Таке ж городище було зафі­ксовано в документальних джерелах по­чатку XV ст. і в селі Семиполки, є відо­мості про місцезнаходження пам’яток києво-руської доби в селах Княжичі, Рожівка, Требухів, Красилівка, Велика Димерка, Пухівка, Літки, Зазим’є і, мо­жливо, Броварах. В ареалі сучасного Гіридесення існує значний фольклорний матеріал, витоки якого — у шарах IX — ХШ сторіч. Усе це дає змогу з упевне­ністю стверджувати, що наш край в часи тогочасної держави був густонаселеним, і відігравав значну роль в економічно­му, політичному та культурному житті Київської Русі-України.

«Історичні джерела застають Русь у цілком сформованому вигляді; перед­історія народу губиться в темряві доіс­торичних часів» — писав у книзі «По­ходження Русі» відомий український історик Михайло Брайчевський (1, с.7). Слов’янська культурна нівеляція охоп­лювала сусідні, етнічно чужі слов’янам народи, що дало значну кількість місце­вих культурних виявів, близьких один до одного. Це і були конкретні слов’янські племінні союзи. Одним із таких племін­них союзів, що знаходився в умовах по­стійної загрози з боку кочівників, були сіверяни. Назва їх, як вважає дехто із дослідників, означає «народ суворого життя» (латинське «северус», українсь­ке «суворий» тощо). Сіверські глино­битні землянки та інші пам’ятки їхньої матеріальної культури поширені вздовж усього русла Десни, на річках Сеймі, Сулі, Ворсклі. Сіверян ототожнюють також із кіммерійцями.

Це твердження, як і низка інших, що стосуються сіверян, потребує подальшо­го уточнення. У книзі відомого україн­ського історика, археолога та літерато­ра Юрія Шилова «Брама безсмертя» (Київ, редакція журналу «Український світ», 1994 рік, стор.293) вказується, що на основі величезної кількості «архео­логічних та лінгвістичних фактів», зок­рема, назв місцевостей та річок, дове­дено неперервність і спадкоємність на­селення Сіверської землі — Чернігівщи­ни — протягом кількох останніх тисяч років. У формуванні літописного пле­мені сіверян брали участь індоарійці, скіфи та слов’яни. Сіверська земля ви­різнялась із загальної маси слов’янських земель протягом усієї своєї багатовіко­вої історії. Певну незалежність вона збе­рігала за часів Київської Русі, за козаччини саме тут відродилася в Україні вій­ськова демократія у формі козацького коша.

У тому ж виданні відзначено, що Сі­верська земля була священною для цар­ських скіфів-саків, які ховали тут своїх царів. Чимало пам’яток скіфського часу знайдено археологами в нашому регіону на Бориспільщині. Це, зокрема, курга­ни поблизу Борисполя, кургани та кур­ганні групи неподалік сіл Любарці, Ро­гозів, Сеньківка, Софіївка, Старе. У Бориспільському районі побутує прізви­ще Мисак, назва річки Сага. Десь тут на лівому березі Дніпра, за часів Київ­ської Русі знаходилося місто Саков — центр задніпровської території Києва. До цього шерега можна віднести і антропонім Сак.

На теренах Броварського району ма­ємо низку пам’яток, котрі не досліджувались, але гіпотетично можуть належа­ти до скіфських часів. Це - кургани значних розмірів під Семиполками, Димеркою, можливо, — і під Кулажинцями, Руднею, Калитою тощо. Цікавою є топоніміка нашого району — урочи­ща Царські Могили (село Рожни), Ца­рів Яр (село Рожівка), Царівське (село Плоске) і, звичайно ж, Гостра Могила в Кулажинцях — такі назви притаманні саме пам’яткам скіфської доби.

Повертаючись до питання про по­ходження сіверян, вважаємо за необхід­не знову процитувати Юрія Шилова. Частина давніх індоарійців, котрі нази­вали головну річку власного краю Інд, або Сінд (Дніпро), свого часу пересели­лася в Індію. Там існувала стародавня держава Сіндгу (тепер це провінція Сінд в Пакистані), яка мала ще назву Саувіра (Сувіра). Просуваючись до Індії, арійці-орії осіли на деякий час на Дону, який теж називався за сивої давнини Сіндом. На думку багатьох авторитетних археологів, ще у племен дніпро-донецької культури, які жили в умовах нового кам’яного віку (кінець V —III тис. до н.е.), існував культ покло­ніння річці. Найбільше етнонімів сіверів — сіверян — сувірів зали­шилося на Лівобережжі Дніпра — Сіверський Донець, Новоград-Сіверський, Сіверська земля, Савур-Могила тощо. Автор припускає, що орійське слово «сувар» означало «золото», «сяйво», а поєднання кольорів золотого (со­нячного, сяючого) неба та блакитної річки споконвіку було символом нашої Бать­ківщини. І, як бачимо, український си­ньо-жовтий прапор—то не довільна вигадка «націоналістів», а давній енерге­тичний знак нашого народу, до створен­ня якого доклали руки і сіверяни. Від­творення жовто-блакитних знамен за часів козаччини було не що інше, як по­вернення генетичної пам’яті у найбільш свідомої частини українців.

Сіверське населення проживало на землях нинішньої Броварщини, хоча дехто з істориків зазначає, що Дніпров­ське Лівобережжя в часи становлення Русі заселяло в основному плем'я ули­чів. Вони були тісно пов’язані з поляна­ми, а їхні землі входили до складу Київ­ського князівства, на чолі якого стояв князь Дір. Центром улицько-полянської спільноти був Переяслав.

Видатний український історик Мико­ла Корінний стверджує, що улицько-полянські укріплені поселення — «гради» були новоствореними центрами, в той час, як сіверські міста існували задовго до них. Як етнічна група, сіверяни відомі вже з VI століття. Але ми припус­каємо, що плем’я сіверян оформилося в етнічну спільноту ще в добу бронзи.

Найкраще це простежується на прикладі поселень поблизу села Русанів. Під час археологічних досліджень 1992 року встановлено, що люди неперервно жили на одному місці впродовж багатьох ти­сячоліть — від доби бронзи і до XVIII сторіччя включно. Цікавим є також і те, що життя на поселенні не переривало­ся, зокрема, і після монголо-татарської навали восени 1240 року.

Далі буде...

Джерело: Броварська минувщина "Праотча сторона у межиріччі Десни та Трубежа"